О.Кукленко
У статті дана описова характеристика різних варіантів адаптації роману В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» в класичному і сучасному музичному мистецтві. Акцентовано увагу на історії створення та постановки мюзиклу «Собор Паризької Богоматері», балетної постановки та опери за мотивами роману.
Творчість Віктора Гюго знайшла широке відображення в класичному і сучасному музичному мистецтві. І якщо серед екранізацій творів знаменитого французького класика на першому місці, безумовно, його роман «Знедолені», то не меньш відомий роман, «Собор Паризької Богоматері», по праву лідирує в музичному мистецтві. «Собор Паризької Богоматері» (фр. Notre-Dame de Paris) – перший історичний роман французькою мовою. Написаний Віктором Гюго, опублікований в березні 1831 року. Гюго створював цей роман з метою зобразити в якості головного героя готичний собор Парижа, який в той час збиралися знести або модернізувати. Слідом за виходом роману у Франції, а потім в усій Європі розгорнувся рух за збереження і реставрацію готичних пам’ятників. У російському перекладі уривки з роману з’явилися вже в рік його виходу в світ (в «Московському телеграфі») і продовжували публікуватися в 1832 році (в журналі «Телескоп»). Через цензурні перешкоди російський переклад повністю з’явився не відразу. Перший повний переклад «Собору Паризької Богоматері» з’явився в журналі братів Достоєвських «Час» тільки в 1862 році, а в 1874 році роман був перевиданий окремою книгою. Гюго не просто поєднує реальні події з вигаданими, а й справжніх історичних персонажів – з персонажами вигаданими, яким явно віддає перевагу. Всі головні дійові особи роману – Клод Фролло, Квазімодо, Есмеральда, Феб – вигадані. Тільки П’єр Гренгуар є винятком: він має реальний історичний прототип – в Парижі в XV — початку XVI ст. жив такий поет і драматург.
Чому ж публіку досі хвилюють персонажі Гюго? Тому що всіх людей приваблюють гігантські пристрасті, героїчні вчинки. Гюго звеличує силу характеру героя, бунтарський, бунтівний дух, здатність боротися з обставинами. У персонажах, конфліктах, фабулі, пейзажі «Собору Паризької богоматері» переміг романтичний принцип відображення життя – виняткові характери в надзвичайних обставинах. Світ нестримних пристрастей, романтичних характерів, несподіванок і випадковостей, образ сміливця, що не пасує ні перед якими небезпеками – ось що оспівує Гюго в цьому творі. Історія прекрасної циганки Есмеральди і благородного горбаня Квазімодо нагадує казку про Красуню і Чудовисько. Навіть в сучасному суспільстві з його споживчими пристрастями ця історія залишається найпотужнішим міфом, що кожного бере за душу. Деякі теми, порушені в романі Гюго, в наші дні стають актуальними як ніколи: про тих, хто шукає притулку, про біженців, про расизм, про роль релігії, про страх перед невідомістю, про місце людини в постійно мінливому світі. Час вносить корективи в список книг, які цікавлять сучасних читачів. На жаль, мало хто з молоді дочитали роман Гюго до кінця, але однойменний мюзикл – наживо або в запису, повністю або окремими синглами – чули всі: шанувальникам мюзиклу «Собор Паризької Богоматері» доступні шість аудіо-версій, а найвідомішу пісню – «Belle» співають як мовою оригіналу, так і в перекладі на найекзотичніші мови. Її тираж обчислюється мільйонами примірників. «Bellе» була визнана у Франції кращою піснею п’ятдесятиріччя, а сам мюзикл був занесений до книги рекордів Гіннеса, як найбільш продаваний за перший рік прокату. Він побив усі рекорди касових зборів, підкоривши глядачів, загальне число яких перевершило три мільйони. У той же час сукупне число проданих аудіозаписів перевищило семимільйонний наклад.
У 1993 році Люк Пламондон, популярний у Франції, Канаді та ряді інших країн поет-пісняр, приступив до пошуків французької теми для нового мюзиклу. За його словами, одного разу, намагаючись знайти тему для мюзиклу, він переглядав книгу про популярних літературних героїв. Увага Пламондона привернула не красуня Есмеральда, а безнадійно закоханий каліка Квазімодо. Саме цей персонаж, чиє ім’я стало називним, навів либретиста на думку зробити з класичного твору Гюго рок-оперу. Перечитуючи роман Гюго, Пламондон, в запалі натхнення зробив чорнові начерки текстів для трьох десятків пісень і вирушив з ними до свого старого соратника – композитора Річарда Коччіенте. Коччіенте зіграв кілька дуже вдалих мелодій, які згодом перетворилися в арії «Belle», «Le Temps des Cathedrales» і «Danse Mon Esmeralda». У 1996 році мюзиклом зацікавився режисер-авангардист Жиль Маю. Він ще у вісімдесяті роки поставив двадцятихвилинний балет про Есмеральду і трьох закоханих в неї чоловіків. Залишалося тільки знайти продюсера. Видатний французький продюсер і антрепренер Шарль Талар прийняв рішення підтримати проект, вимовивши історичну фразу: «Якщо в справі беруть участь такі люди, як Пламондон, Коччіенте і Віктор Гюго, вважайте, що я теж беру!» Прем’єра мюзиклу відбулася у вересні 1998 року в паризькому Палаці Конгресів. Постановники розраховували на 800 глядачів, а прийшло 2000.
Історія, яка розповідається в мюзиклі, досить близька до оригінальної сюжетної лінії роману Гюго. Мюзикл був від самого спочатку приречений на успіх. Приголомшлива музика, що поєднує в собі класику і сучасність, притягує увагу, як молоді, так і представників старшого покоління. Цей мюзикл отримав більше двадцяти міжнародних нагород, серед яких призи за кращу режисуру і кращє шоу на Gala of the ADISO в 1999 в Монреалі і за кращу музичну виставу на фестивалі в Парижі. «Собор Паризької Богоматері» зіграв ключову роль в історії європейського мюзиклу, став переломним твором, поміняв закони жанру, створеного в Америці; тексти лібретто мюзиклу вражають своєю сміливістю і філософічністю.
У мюзиклі, на відміну від роману, немає ролей другого плану (якщо не брати до уваги балет). Головних героїв всього сім, і кожен з них виконує свою функцію. Поет П’єр Гренгуар не стільки учасник, скільки свідок і оповідач всього, що відбувається. Він розповідає глядачам про епоху того часу, про події та героїв. Він сильно співпереживає персонажам, висловлює своє невдоволення жорстокістю світу:
Который век идёт война людей с людьми,
И в мире места нет терпенью и любви.
И всё сильнее боль, и всё сильнее крик –
Когда же, Боже мой, ты остановишь их?!
(Переклад Ю.Кім)
Флер-де-Ліс — наречена Феба де Шатопера. Якщо в романі Гюго вона була такою ж наївною дівчиною, як і Есмеральда, сліпо довіряла своєму коханому Фебу, то в мюзиклі все не так просто. Дуже цікаво спостерігати за розкриттям характеру: якщо на початку вистави ми бачимо той же характер, що і у Гюго:
Солнце жизни – светлый Феб!
Ты мой рыцарь, мой герой…,
то в конце появляется полная противоположность:
Мой милый, ты не ангел,
Я тоже не овечка.
Мечты, надежды, клятвы, —
Увы, ничто не вечно…
и
Я буду верною женой,
Но поклянись мне головой,
Что эту ведьму вздёрнут…
(Переклад Ю.Кім)
Чому мюзикл «Собор Паризької Богоматері» і роман Гюго цікаві і актуальні в наші дні? Всі персонажі роману привабливі перш за все тим, що всі вони – звичайні люди: їм також властиві образа, ревнощі, співчуття і бажання жити так, як кожен з них мріє жити. Але головною темою і роману, і мюзиклу є, звичайно ж, любов. Віктор Гюго вважав, що любов – це є початок і кінець усіх речей, без любові не можуть існувати люди, предмети. Любов – не сентиментальне почуття, відчути яке може будь-яка людина, незалежно від рівня досягнутої нею зрілості. Любов не може бути без щирої людяності, самовідданості, відваги і віри. Любов – не для егоцентриків. «Сенс щасливого кохання полягає в тому, щоб віддавати. Закоханий в себе віддавати не може, він тільки бере і тим неминуче отруює все краще в любові» (В.О. Сухомлинський). Любов не може існувати без краси, краси не тільки зовнішньої, але й внутрішньої. Коли Есмеральда перебувала в соборі, одного разу вона почула, як співав Квазімодо. Вірші цієї пісні були без рими, мелодія також не відрізнялася красою, але в неї була вкладена вся душа нещасного дзвонаря:
Не гляди на лицо, девушка,
А заглядывай в сердце.
Сердце прекрасного юноши часто бывает уродливо.
Есть сердца, где любовь не живёт.
Девушка, сосна не красива,
И не так хороша, как тополь,
Но сосна и зимой зеленеет.
Увы! Зачем тебе петь про это?
То, что уродливо, пусть погибает;
Красота к красоте лишь влечётся,
И апрель не глядит на январь.
Красота совершенна,
Красота всемогуща,
Полной жизнью живёт одна красота…
(Переклад Ю.Кім)
Після страти Есмеральди Квазімодо зник з собору, і тільки через два роки в склепі, куди поклали мертве тіло циганки, знайшли скелети чоловіка та жінки, один міцно обіймав інший. Судячи з викривленого хребту, то був скелет Квазімодо, коли їх спробували роз’єднати, він розсипався …
Пройшли роки, а за ними століття, людина вступила в третє тисячоліття, а історія горбатого дзвонаря і прекрасної циганки не забута. Її будуть розповідати і переказувати доти, доки лунає на землі колокольний дзвін …
«Есмеральда» — знаменита балетна постановка в трьох діях, сюжет якої взятий з книги В. Гюго «Собор Паризької богоматері». Лібрето для балету було поставлено по слідах лібрето для опери самого Віктора Гюго, також вигаданого за мотивами знаменитої книги-прообразу. Відомий балетмейстер Жюль Перро включив в сюжет «Емеральди» деякі вставки, які не були задіяні в опері, але були присутні в книзі. Однак щасливий фінал зберігся і тут, тоді як в книзі сюжетні повороти закінчуються трагічно.
Італійський композитор Чезаре Пуньї написав балет «Есмеральда». Вперше «Есмеральда» з’явилася перед глядачами в лондонському театрі в 1844 році. Балет танцювали на сцені Королівського театру Її Величності. Акторський склад був з найбільш знаменитих представників балетної школи, таких як К. Грізі в ролі Есмеральди, А. Сен-Леон в ролі Феба і сам балетмейстер Ж. Перро в ролі Гренгуара. У Росії про постановку дізналися в 1848 році, коли Ж. Перро поставив балет на підмостках Великого Кам’яного Театру в Санкт-Петербурзі. Прем’єра балету була поставлена на музику геніального італійця Чезаре Пуньї. Надалі музичний ряд кілька разів змінювався: додавалися нові моменти, щось прибирали назавжди, але основна тема Чезаре Пуньї як і раніше червоною ниткою проходить через всі постановки. Як і у випадку з музикою, основна тема, запропонована Ж. Перро, залишається незмінною досі. Звичайно, кожен постановник додає в сюжет щось «своє», наприклад, змінює кінцівку або якісь нюанси сюжету, але центральна версія незмінна з найпершої постановки.
За мотивами свого роману «Собор Паризької Богоматері» Гюго написав оперне лібрето «Есмеральда», сюжет якого надихнув багатьох композиторів, в тому числі А. С. Даргомижського. Його опера «Есмеральда» була поставлена в 1847 році, а в 60-десятих роках ХХ століття композитором М. Жарром був створений балет «Собор Паризької Богоматері».
Історії, яку створив Гюго, майже 200 років. Цей твір – один з найяскравіших в історії світової літератури. Він надихав і продовжує надихати сучасників, змушуючи ще раз пережити і відчути всю силу таланту письменника. І будуть створені нові музичні твори на адаптований сюжет роману, тому що теми, порушені письменником в «Соборі Паризької Богоматері», вічні.
ЛІТЕРАТУРА
- Большая литературная энциклопедия. / Красовский В.Е. — М.: Филол. общество «Слово»: ОЛМА — ПРЕСС. 2004. — 845с.
- Моруа А. Олимпио, или жизнь Виктора Гюго. — Мн.: Беларусь, 1980. — 476с.
- Петраш Е. Г.В. Гюго. История зарубежной литературы XIX века: Учеб. для вузов /А.С. Дмитриев, Н.А. Соловьёва, Е.А. Петрова и др.; Под ред. Н.А. Соловьёвой. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Высшая школа; Издательский центр «Академия», 1999. — 559с.