Батьківські збори «Вікові особливості підлітка»

Вікові особливості підлітка.

      За сучасного швидкого розвитку науки й техніки наші знання про особливості психічного розвитку людини, зокрема дитини, усе ще недостатні. Підлітковий вік посідає особливе місце у віковій пері­одизації дитинства, тому що в п’яти із дванадцяти класів середньої школи вчителі мають справу з підлітками.

У психології виділяють шість основних періодів психічного роз­витку в онтогенезі: вік немовляти, раннє дитинство, дошкільний, мо­лодший шкільний, підлітковий і старший шкільний вік.

Кожний період характеризується своїми фізичними й соціально-психологічними особливостями. У розвитку особистості людини ці періоди не ізольовані один від одного. Досягнення попереднього пері­оду на наступному етапі інтегруються й перебудовуються в якісно нові, пізнавальні, емоційно-вольові, характерологічні особливості.

Підлітковий вік, або отроцтво, — це період життя дитини між 10—15 роками. Підліток — це учень 5—9 класів середньої школи. Цей етап — один із найвідповідальніших у розвитку людини і підго­товки її до життя. Ще В.О.Сухомлинський вважав, що більшість найгостріших, найважчих проблем, які завжди хвилюють вихователя, пов’язані з вихованням підлітків.

Д.Б.Ельконін характеризує підлітковий період так:

  • основною для цього періоду стає суспільно корисна діяльність;
  • з’являється прагнення до дорослості й самостійності; критичне
    ставлення до оточуючих; самовизначення; уміння підпорядковувати
    свої інтереси нормам колективного життя;
  • діяльність (навчальна, організаційна, трудова, пізнавальна) спря-
    мована на систему ставлень інших до неї.

Вікова градація підліткового віку в дослідженнях різних авторів варіюється. За Д.Б.Ельконіним підлітковий вік охоплює період з 11 до 14 років. У навчальному посібнику «Вікова і педагогічна психологія» під редакцією проф. А.В.Петровського межі підліткового періоду встановлюються між 11—12 і 14—15 роками. У схемі вікової періо­дизації онтогенезу підлітковий вік був визначений як 13—16 років для хлопчиків, 12—15 років для дівчаток. До цього часу вікова термінологія також ніколи не була однознач­ною. Так, у тлумачному словнику В.Даля «підліток — це дитя на підрості — 14—15 років». Л.М.Толстой межу між підлітковим віком і юнацтвом визначає в 15 років. А герою роману Ф.М.Достоєвського «Підліток» було 20 років. У давньоросійській мові слово «отрок» означало і «дитя», і «підліток», і «юнак».

У закордонній психології межі підліткового та юнацького пер­іодів дуже умовні. Так, американський психолог С.Холл період від 8 до 12 років називає передпідлітковим, а період від 12—13 років до 22—25 років — юнацтвом. Відомий американський психолог А.Гезель визначив період від 11 до 21 року як перехід від дитинства до дорослості.

Особливо важливі, за А.Гезелем, перші п’ять років (від 11 до 16). В 11 років починається перебудова організму: дитина стає імпульсив­ною, з’являються негативізм, часті зміни настрою, сварки з однолітка­ми, бунт проти батьків. У 12 років турбулентність частково проходить, ставлення до світу стає більш позитивним, зростає автономія підлітка у сім’ї й посилюється вплив однолітків.

Домінуючі риси цього віку, дотепність, терпимість і гумор; підліток охоче виявляє ініціативу, починає приділяти більше уваги зовнішності та цікавиться представниками протилежної статі. Головною властиві­стю 13-річного підлітка є увага до себе, інтровертованість, самокри­тичність, виникає цікавість до психології, критичне ставлення до батьків, характерні часті зміни настрою. У 14 років інтроверсія змінюється ек­страверсією, підліток стає експансивним, енергійним, товариським, упевненішим у собі, зростає інтерес до людей; він зачарований словом «особистість», полюбляє обмірковувати й порівнювати себе з іншими, активно ідентифікує себе з героями кіно і літератури, шукає в них власні риси.

Суть 15-річчя, як зазначав А.Гезель, неможливо описати єдиною фор­мулою, позаяк швидко зростають індивідуальні відмінності. Новоутво­ренням цього віку є зростання духу незалежності, який робить стосун­ки підлітка в сім’ї та в школі напруженими, намагання звільнитися від зовнішнього контролю поєднується з ростом самоконтролю і початком свідомого самовиховання. Усе це підвищує вразливість і чутливість підлітка до дій зовнішнього середовища. У 16 років знову настає рівновага: збентеженість змінюється життєрадісністю, значною мірою зростає внутрішня самостійність, емоційна врівноваженість, товариськість, спря­мованість у майбутнє.

Німецький психолог К.Левін, наприклад, не встановлює вікових градацій підліткового періоду, як це зробив А.Гезель. Він акцентує увагу на проміжному характері підліткового віку між дитинством і дорослістю, і називає його періодом марґінальності. Підліток не нале­жить цілком ні до дитячого світу, ні до дорослого. Це виявляється і в його психіці, для якої характерні внутрішні суперечності, невизна­ченість рівня домагань, підвищена сором’язливість, агресивність, схільність обирати крайні позиції і погляди. Ця напруженість і кон­фліктність тим більші, чим гостріша різниця між світом дитинства і світом дорослості.

Американський психолог Е.Еріксон розділяє весь життєвий цикл особистості на вісім фаз. П’яту фазу визначає як фазу юнацтва (від 12 до 18 років). Він наголошує, що це період, коли підліток-юнак починає дивитися на світ із різних боків, а тому поводиться по-різному в різних ситуаціях. Обираючи різні соціальні ролі, він виробляє у себе почуття особистої гідності, відмінне від інших. У несприятливих умовах підліток переживає збентеження в ролевій поведінці, не знаходячи собі місця в соціальному оточенні. Ця фаза характеризується появою почуття ідентичності, індивідуальності, несхожості з іншими, а в негативному варіанті виникає протилежне — дифузне, розпливчасте «Я», ролева й особова невизначеність. Це період формування самовизначення, нового почуття часу, психосексуальних інтересів.

Ш.Бюлер період з 11 до 13 років у дівчаток і 14 — 16 років у хлопчиків називає фазою негативізму, коли з’являються не­спокій, тривожність, роздратування, диспропорції у фізичному і психічному розвиткові, агресивність тощо. Це період метушні,  суперечностей, абстрактного бунту, меланхолії, зниження працездатності. Потім поступово настає позитивна фаза, яка і виявляється в тому, що підліток починає відчувати близькість із природою, по-новому сприймати твори мистецтва, у нього з’являються нові   нові цінності, потреба в інтимній близькості, він закохується, стає мрійником тощо.

Швейцарський психолог Ж.Піаже характеризує перехідний вік (12 — 15 років) так: у підлітка дозріває здатність до абстракції, відокремлення розумових операцій від об’єктів, із якими ці операції проводяться. Це ускладнення розумових дій впливає на все життя, зокрема на емоції. Ж.Піаже вказує два таких моменти. Передусім, це вступ у фазу формальних операцій, який викликає у підлітка тяжіння до загальних теорій, формул тощо. Схильність до теоретизації стає деякою мірою основною віковою особливістю. Будуються власні теорії щодо о політики, філософії, формули щастя й кохання. Друга особливість о цього періоду — зміна співвідношення категорій можливості й дій­сності — пов’язана з формально-операційним мисленням. Дитина думає передусім про дійсність, юнак на перший план висуває категорію ймо­вірності. Звідси — своєрідний егоцентризм юнацького мислення: асимілюючи весь навколишній світ у свої універсальні теорії, юнак, за слова­ми Ж.Піаже, поводиться так, ніби світ підпорядкується системам, а не системи світові.

Аналізуючи теоретичні засади періодизації дитячого розвитку, Л.С.Виготський розрізняв три групи теорій.

Першу групу становлять спроби періодизації дитинства не через розчленування розвитку дитини, а через східчасту побудову інших процесів, так чи інакше пов’язаних із дитячим розвитком. Наприклад, за основу періодизації дитинства береться періодизація філогенетич­ного розвитку Гетчінсона.

Другу групу становлять спроби, спрямовані на виокремлення якої-небудь однієї ознаки дитячого розвитку як умовного критерію для його розподілу на періоди. Прикладом тут можуть бути періодизації П.П.Блонського (на основі дентиції — появи і зміни зубів) і К.Штратца (сексуальний розвиток).

Третю групу — спроби періодизації дитячого розвитку, пов’язані з прагненням перейти від суто симптоматичного та описового прин­ципів до виділення суттєвих особливостей самого дитячого розвитку. Наприклад, теорія А.Гезеля.

Якими ж мають бути принципи побудови справжньої періоди­зації? Тут ми схиляємося до періодизації Л.С.Виготського, яка характеризує вікові періоди з позицій новоутворень кожного віку. Під віковими новоутвореннями слід розуміти той новий тип побу­дови особистості та її діяльності, ті психічні й соціальні зміни, що вперше виникають на даному віковому ступені й визначають сві­домість дитини, її ставлення до оточуючих, її внутрішнє й зовнішнє життя, її розвиток у даний період, динаміку переходу від одного віку до іншого й кризи кожного віку.